Днями прeм`єр-міністр Ітaлії Джузeппe Кoнтe зaявив під чaс зустрічі з прeзидeнтoм СШA Дoнaльдoм Трaмпoм, щo Ітaлія oргaнізує у сeбe кoнфeрeнцію пo ситуaції у Лівії. Нa ній мaють бути зaпрoшeні oснoвні пoлітичні сили Лівії. Зa пoсeрeдництвa Рима, сторони зможуть обговорити можливі шляхи виходу з кризи, а також вирішення чутливого для італійців міграційного питання – одного з магістральних напрямків їхньої зовнішньої політики. За цією заявою було доволі цікаво спостерігати. Питання конференцій по ситуації у Лівії викликало відчуття дежавю, адже такі переговори вже щонайменше двічі мали місце, але в іншій європейській столиці – Парижі. А автором оригінальної ідеї був президент Франції Еммануель Макрон. Так чому ж тоді італійці вирішили зробити заяву про підготовку події, аналогічній тим, яке вже проводили французи і запрошували до участі Рим? Відповідь проста: конкуренція.
Після приходу до влади в Італії правої націоналістичної анти-іммігрантської коаліції, відносини цієї країни з сусідньою Францією одразу ж стали напруженими. Історично, ці дві країни часто були конкурентами у Європі. Після формування ЄС, Франція стала таким собі містком між багатою Північчю та бідним Півднем. Але останнім часом, по мірі того, як нарощувалася вага самої Франції і посилювався її тандем з Німеччиною, південні країни почали протиставляти себе французам. Посилення у південній Європі правих сил додало до економічної і торгівельної конкуренції ще й ідеологічний присмак.
Правляча італійська коаліція «Ліга + Рух 5 зірок» представляє сили, які позиціонують себе як анти-істеблішмент («Рух 5 зірок» у більшій мірі, аніж «Ліга») та противага традиційним ліберальним елітам у Європі, які нині перебувають у занепаді. Тому для італійців протистояння з все ще ліберальною Францією – справа неминуча, особливо враховуючи діаметрально протилежні погляди на розв`язання ключових проблем у ЄС: реформ Єврозони, самого ЄС і міграційної кризи. На відміну від старої влади – лівоцентристів з Демократичної партії Маттео Ренці – новий італійський уряд не стримується у висловлюваннях і не вважає себе обмеженим якимись почуттями солідарності, ідеологічної близькості чи єврооптимізму. Звідси і автоматичний антагонізм між окремими представниками французького істеблішменту та італійських «нових політиків». Нині протистояння між Італією і Францією, на мій погляд, вже чітко окреслене і проходить (поки що) по лініям наступних питань:
Хоча Італія останнім часом демонструє набагато гірші результати, аніж Франція, останній вигідно, щоб Італія пасла задніх. Але з новою силою це протистояння спалахнуло минулого року, коли президент Еммануель Макрон заблокував угоду про взяття під контроль італійською суднобудівною компанією «Fincantieri» корабельні у Сен-Назарі. Тоді французька влада пояснила все «міркуваннями безпеки», що італійці сприйняли як політично-мотивовану дію, спрямовану на витіснення італійців з ринку. Рік потому, вже новий італійський уряд здійснив удар у відповідь: віце-прем`єр-міністр Італії і міністр економічного розвитку Луїджі ді Майо (він же лідер «Руху 5 зірок») заявив, що Рим перегляне угоду про будівництво франко-італійської залізниці на 270 км, оскільки «цей проект не сприймає місцеве населення».
Для нової італійської влади самоутвердитися за рахунок своїх опонентів – ключ до збереження своїх політичних позицій вдома та посилення своєї ваги та впливу у Європі. У 2019 році будуть вибори до Європарламенту, на яких праві сили (у тому числі чимало євроскептиків) планують отримати більшість. Нині природними традиційними опонентами для Рима є Франція і Німеччина. Тому у найближчі часи ми будемо бачити, як італійський уряд одна за одною провокує різноманітні дискусії з метою вибити для себе політичні дивіденди від ЄС і продемонструвати успіх на зовнішньополітичній арені для перекриття ймовірних провалів у внутрішній політиці.
Звісно, проблема франко-італійського протистояння має дві сторони медалі. Нова італійська влада – лише половина проблеми. Інша полягає в Еммануелі Макроні. Намагаючись зайняти місце нового європейського лідера, Макрон часто вдається до односторонніх дій, що, в принципі, притаманно багатьом французьким лідерам. Його дипломатія у стилі «я один все вирішу» та «я сам візьму штурвал і поведу Європу» не зажди знаходить позитивні відгуки серед його партнерів. Але якщо раніше деякі європейські країни просто ввічливо мовчали, воліючи не підривати єдність Союзу новими претензіями, заради яких не варто починати конфлікт, то зараз Макрон зіткнувся з гідними собі супротивниками: не менш самовпевненими та амбітними Сальвіні та ді Майо. Це автоматично породило конфлікт.
Коли Макрон заблокував угоду про Сен-Назерський порт, він діяв виключно у власних інтересах. Йому необхідна була підтримка місцевих профспілок для плавного і безболісного проведення своїх реформ у сфері праці. Але, звісно, для Італії це стало питанням принципу та свідченням того, що Франція ніколи не дозволить Риму повністю повернутися на міжнародні ринки. Коли Макрон закрив кордони для біженців з Італії, він робив це, щоб не допустити посилення своїх політичних опонентів – Марін ле Пен і її «Національного фронту». Але для італійців це був недружній знак. Коли Макрон зібрав у середині липня сторони конфлікту в Лівії для переговорів, він намагався взяти на себе роль штурмана і самотужки розв`язати конфлікт, який його країна сама, частково, і спричинила у 2011 році. Хоча італійці були б лише раді, якби Париж закрив це питання для них, вони не можуть публічно це визнати, адже йдеться про принциповість і гордість: Лівія – це колишня колонія Італії, на яку Рим має «особливе право».
Французи взялися за Лівію доволі комплексно. Лише за останні кілька місяців міністр закордонних справ Франції Жак-Ів ле Дріан об`їздив усю Лівію із заходу на схід. Він здійснив візити до трьох основних міст: Тріполі, Місурати та Бенгазі. Все заради реалізації ідеї, яку французький МЗС активно просуває як єдиний варіант стабілізації ситуації: проведення загальних виборів у жовтні цього року. У Тріполі ле Дріан пообіцяв виділити Уряду національної єдності Лівії близько $ 100 млн. для підготовки до виборів. У Місураті він домовився з місцевими угрупованнями та бандформуваннями про стримування потоків біженців. Місурата – один з основних транзитних населених пунктів для африканських біженців. У Бенгазі міністр зустрівся з головою невизнаного східного лівійського уряду Акілою Салехом і переконував його допомогти уряду в Тріполі підготувати вибори.
Французькі маневри у лівійській пустелі непокоять Італію. Для офіційного Рима це – ляпас їхнім багаторічним історичним і навіть винятковим відносинам з Лівією. Ця країна завжди була у самому центрі італійської середземноморської політики, а у ЄС всі знали про найтісніші зв’язки між Римом і Тріполі, особливо економічні. У 2008 році Італія та Лівія підписали історичну угоду, яка завершила спір про колоніальне минуле країни. Рим визнав відповідальність за жахливе ставлення своєї колоніальної адміністрації, вибачився за це і виплатив Тріполі компенсацію у вигляді $ 5 млрд. За це Лівія дала італійським компаніям значні пільги та дозволила увійти у свій нафтовий сектор. Це стало основою нових лівійсько-італійських стосунків. А найголовніше: всі приймали це за факт, як зрозуміле явище. Зрештою, Італія ніколи не намагалася підривати позиції Франції у своїх колишніх французьких колоніях в Африці. Але справжньою образою для італійців стала зустріч 24 липня 2017 року у Парижі політичних лідерів Лівії, на яку Італію демонстративно не запросили. З того часу італійці почали підозрювати французів у намірах витіснити їх з Північної Африки та взяти Лівію під свій контроль.
Найбільше занепокоєння в італійців викликають вірогідні наміри Франції взяти під контроль лівійський нафтогазовий сектор. Італія імпортує 25% своєї нафти та 10% газу з Лівії. Італійський енергетичний гігант ENI завжди мав міцні позиції у Лівії, а їхній французький конкурент Total негласно це визнавав, принаймні, до 2017 року. А цього року компанія вже придбала 16,3% акцій нафтового родовища «Ваха» на півночі Лівії, розширивши свою присутність на лівійському енергетичному ринку. Все це під соусом необхідності проведення виборів і боротьби з ісламським тероризмом.
На тлі експансії Франції у Лівії, стає зрозуміло, навіщо Парижу негайно знадобилися вибори. Вони прагнуть об`єднати країну (або принаймні більшу її частину) і поставити на чолі лояльного їм політика, який би проводив про-французьку політику. Контроль над Лівією суттєво посилить позиції французів в Африці, особливо у сусідніх країнах Нігері, Малі та Чаді, де Франція має війська. Зараз основну ставку Париж робить на командувача Лівійської Національної Армії, генерал-фельдмаршала Халіфу Хафтара. Його вони і планують вивести на вибори і зробити з нього «Каддафі 2.0».
У цьому контексті, Італія закликає відкласти вибори і намагається їх зірвати, аргументуючи це тим, що, мовляв, «лівійський народ сам має обирати, коли йому проводити вибори». Звісно, у нинішніх умовах проведення виборів у Лівії – це більше схоже на фарс. Але і у Парижі, і у Римі це чудово розуміють. Та енергетичні та геополітичні інтереси вищі за інтереси лівійців, а тому Франція і далі просуває вибори, а Італія і надалі намагатиметься запобігти їхній організації. Саме для цього і потрібні нові «конференції» в Римі за участю сторін конфлікту. А виявом протистояння з Францією навколо Лівії стають й інші питання: міграція, торгівля, санкції, енергетика, реформи ЄС. Все це може також стати розмінною монетою у торгах з французами.
Франція усвідомлює загрозу з боку Італії, а тому вже здійснила кілька ефективних превентивних ударів по ним. Минулого року саме французи розвалили угоду між Римом та лівійськими бойовиками на північному узбережжі Лівії про стримування потоків мігрантів, «зливши» інформацію про неї у ЗМІ. Пізніше, Франція домоглася відставки італійського дипломата Паоло Серри зі складу місії ООН з підтримки Лівії (UNSMIL) за те, що він нібито платив лівійським бойовикам і работорговцям за те, щоб ті стримували потоки біженців, які прямують до берегів Італії. Аналогічна ситуація сталася на півдні Лівії, де Італія намагалася укласти угоду з місцевими арабськими та не-арабськими племенами про стримування біженців з Африки на південних кордонах. Така угода була укладена у травні 2017 року в Римі. Однак пізніше Франція зробила усе, щоб племена не домовилися між собою і їхній договір розпався, а між арабами племені Ауляд Сулейман та не арабами з племені Табу відновився конфлікт.
У відповідь, Італія почала критикувати Францію у питаннях міграційної політики та зайняла принципово негативну позицію щодо будь-яких ініціатив Макрона по реформі Євросоюзу. А 25 липня цього року міністр оборони Італії Елізабетта Трента розкритикувала роль Франції у Лівії, заявивши, що зараз не час для проведення виборів.
Франко-італійське протистояння набирає все більше обертів на тлі внутрішньої кризи у ЄС, проблем у стосунках зі США та занепаду світового ліберального порядку. І якщо Франція успішно випереджає Італію у Лівії, то свій козирний хід Італія поки що не зробила. Але очікувати його варто не у Лівії. Скоріше за все, Рим помститься Франції на інших ділянках «фронту», наприклад почне шантажувати Європу скасуванням санкцій проти РФ або почне зближення з Дональдом Трампом, який ідеологічно більш прихильний до нинішніх італійських лідерів, аніж до Макрона, який останнім часом все більше стає лідером не просто нової Європи, а Європи, яка входить у клінч зі Сполученими штатами. У американсько-французькому протистоянні Італія може зіграти свою несподівану роль, а враховуючи ситуацію у Лівії, вона буде не на користь Франції.
Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook.