Для Лівaну 6 трaвня булo нeзвичним днeм. Відкрилися дільниці для гoлoсувaння нa пaрлaмeнтськиx вибoрax. Чимaлo грoмaдян вжe нaвіть пoчaли відвикaти від цієї прoцeдури. Цe пeрші вибoри у Лівaні зa oстaнні 9 рoків і пeрші після тoгo, як зaвeршилaся пoлітичнa кризa, пoв’язaнa з відсутністю в крaїні прeзидeнтa.
Пoчинaючи з 2014 рoку, кoли пoвнoвaжeння eкс-прeзидeнтa Мішeля Сулeймaнa зaвeршилися, пaрлaмeнт нe зміг oбрaти йoму зaміну. Тaк тривaлo мaйжe три рoки. Пaрлaмeнт гoлoсувaв зa різні кaндидaтури на посаду президента 45 разів, і лише на 46-й зумів обрати компромісну для усіх фігуру – чинного президента Мішеля Ауна. Це дозволило розконсервувати частину державного бюрократичного апарату, який лишався паралізованим і не міг виконувати нормально свою роботу. Із новими парламентськими виборами має відновитися і робота парламенту та інших державних інституцій. Крім того, ці вибори пройшли за новим законом, який, як очікували деякі оглядачі, приведе до парламенту «нові обличчя» з числа представників громадянського суспільства. Політичний ландшафт Лівану, після ухвалення нового закону, став ще більше роздробленим, різноманітним і суперечливим одночасно. Абсолютно різні, навіть часом парадоксальні, політичні блоки формувалися напередодні виборів, намагаючись зайняти міцну позицію, щоб пройти до парламенту та долучитися до бюджетних фінансових потоків і брати участь у керуванні країною в надскладні для неї часи. Власне, про це й піде мова у статті: контекст виборів у Лівані та їхній результат, а також основні проблеми, які стоятимуть перед новою ліванською владою, незалежно від результату. Але перед цим – кілька базових речей для розуміння ситуації.
Як голосують у Лівані?
Парламент Лівану налічує 128 депутатів, яких обирають кожні 4 роки на базі «Закону більшості» 1960 року. Втім протягом останніх 9 років вибори в країні не проводилися через міжпартійні суперечки в парламенті та відсутність компромісу щодо нового закону про вибори. Відтак, у 2013 році, коли термін повноважень парламенту завершувався, депутати, замість призначення нових виборів, продовжили свій мандат для завершення дебатів щодо нового закону. Його, зрештою, ухвалили у 2017 році, хоча деякі спірні моменти так і лишилися неузгодженими. Тим не менше, парламентські вибори 6 травня пройшли саме за цим новим законом. Які ж нововведення він приніс у ліванське передвиборче життя?
Ліван був розподілений на 15 виборчих округів, кожен з яких складається з виборчих районів. Раніше округів було 23. Голосування проходить за пропорційною системою з можливістю віддати голос за «кандидата-фаворита» у списку. Іншими словами, ліванський виборець, коли приходить на дільницю, має поставити дві «галочки»: одну навпроти партії, за яку голосує, а другу навпроти конкретного політика з цієї партії, який є фаворитом для виборця. Виборчі округи, на які розподілили країну, нерівні за своїми розмірами. Крім того, збереглося квотне розподілення місць у парламенті за етно-релігійною ознакою у кожному з округів. Наприклад, виборчий округ Захле у долині Бекаа розподілений включає в себе 2 місця для кандидата від католиків-маронітів і по одному від сунітів, шиїтів, православних християн, вірмен. Повний список виборчих округів ви можете подивитися тут.
Розподілення Лівану на 15 виборчих округів, які у свою чергу розподілені по квотам за етно-релігійним принципом
Кількість депутатських мандатів у ліванському парламенті не змінилася і все ще складає 128 місць. Хоча дебати з цього приводу тривали кілька років, парламентарі не змогли домовитися ані про виділення квот для жінок. Також не внесли до нового закону положення про дозвіл голосувати військовослужбовцям, а відтак ліванська армія у виборах участі не брала. Втім, парламент дозволив голосувати ліванським громадянам закордоном, уперше в історії країни. Це принесло країні 82 тисячі додаткових голосів.
Відповідно до нового закону, партії мали формувати спільні списки (щось типу блоків), за які б голосували виборці. У списках мали бути представлені кандидати відповідно до етно-релігійного квотного розподілення місць у тому чи іншому окрузі. Наприклад, якщо в окрузі Баальбек-Хермель 3 місця закріплені за представниками шиїтів, то у списках мають бути представлені по троє шиїтів, які претендують на це місце у парламенті. Раніше виборці самі голосували за те, який кандидат від якої партії займе те чи інше місце у парламент від їхнього округу. Це призводило до того, що громадяни міксували під час голосування різних політиків з абсолютно різних партій. Зараз вони мають голосувати за цілий список, визначаючи при цьому, хто з цього списку для них найважливіший кандидат.
При цьому спискам треба ще подолати позначку у 10% голосів, щоб пройти до ліванського парламенту. Це змусило багато партій формувати між собою ситуативні альянси для висунення власних списків щоб пройти у парламент. Власне, саме тому на цих виборах ми побачили дуже дивні і місцями дикі союзи. Так, якщо в одному окрузі можна побачити спільний шиїтсько-сунітський список, то в іншому суніти та шиїти йдуть окремо, або в союзі з іншими релігійними спільнотами – вірменами або християнами. Якщо в одному окрузі, скажімо, шиїтська партія «Амаль» боролася проти сунітського руху «Аль-Мустакбаль», то в іншому окрузі вони вже формували спільний список, лише б подолати позначку 10% і пройти у парламент. Це ж стосувалося і незалежних кандидатів, які раніше йшли на вибори окремо. Зараз, оскільки вони не мають такої можливості, то змушені були приєднатися до списків партій. Загалом, до 6 травня ЦВК зареєструвала 77 партійних списків, які брали участь у виборах.
Змінилася і система підрахунку голосів. Раніше результати виборів рахувалися вручну. Зараз після ручного голосування одразу запускається електронне, і голоси звіряються між собою. Списки, які не набрали 10% голосів виборців у певному окрузі, автоматично вибувають з перегонів у цьому регіоні. Ці 10% рахують, розділивши загальну кількість громадян, які можуть голосувати, на кількість місць у кожному окрузі. Спершу ЦВК підбиває підсумки голосування за кожен список і розподіляє місця у парламенті відповідно до списків-переможців. Згодом рахуються ті самі голоси за «кандидатів-фаворитів» з кожного списку, і вже вони отримують свої місця у парламенті відповідно до квотного принципу.
Приміщення парламенту Лівану в Бейруті
Новий закон також створив і додатковий орган – Комісію з нагляду за виборами, яка моніторила процес голосування і слідкувала за тим, щоб підрахунок голосів вівся без порушення процедури. Комісію, правда, створювали не без скандалів. До її складу мав увійти представник від громадянського сектору, але напередодні виборів він покинув склад комісії, заявивши, що держава не виділила органу достатньо ресурсів для виконання своїх завдань.
Яка політична система у Лівані?
Після завершення кривавої і довготривалої громадянської війни у 1990 році, у Лівані зацементували політичну систему, засновану на принципах балансу сил між основними релігійними громадами, які проживають в країні: сунітами, шиїтами та християнами-маронітами. Фактично, політична структура у Лівані існує на базі конфесіоналізму – розподілення влади заради політичної стабільності між основними релігійними громадами в країні. Ця структура була закладена ще до громадянської війни у 1943 році, одразу після того, як Ліван отримав незалежність від Франції. Основні політико-релігійні сили у країні зібралися разом і усно домовилися про розподілення влади між собою. В історію ця домовленість увійшла під назвою «Національний пакт». Його основні пункти передбачали наступний розподіл вищих державних посад у Лівані:
- Президент Лівану – католик-мароніт (40,5% населення);
- Прем`єр-міністр Лівану – мусульманин-суніт (27% населення);
- Спікер парламенту Лівану – мусульманин-шиїт (27% населення);
- Заступник спікера парламенту та віце-прем`єр-міністр – православний християнин (40,5% населення);
- Начальник Генштабу ЗС Лівану – католик-мароніт;
- Командувач сухопутних військ – друз (5% населення);
- Християни мають перевагу за кількістю місць у парламенті над мусульманами;
- Мусульмани відмовляються від ідеї возз`єднання з сусідньою Сирією;
- Християни відмовляються від будь-яких спроб закликати до іноземної інтервенції з боку Заходу (читай – Франції).
Громадянська війна у Лівані 1975-1990 років дещо змінила цю систему. Зокрема, після її завершення позиції мусульман і християн у парламенті зрівняли, а повноваження президента обмежили.
Які основні сили представлені у ліванській політиці?
На сьогодні основні політичні сили у Лівані – це дев’ять партій, які на сьогодні представлені у парламенті та які отримали необхідний мінімум на виборах 6 травня.
«Вільний патріотичний рух». Найбільша християнська партія у Лівані та найбільша фракція у парламенті. Її очолює християнин-мароніт, міністр закордонних справ Джебран Жорж Бассіль. Партію пов’язують з чинним президентом Лівану Мішелем Ауном. Сам лідер партії Бассіль є племінником президента. Традиційний електорат цієї політичної сили – християнська маронітська громада, православні християни, а також частина мусульман-шиїтів. Через те, що «Вільний рух патріотів» грає на електоральному полі шиїтських партій, їхніми головними конкурентами є рух «Амаль» і партія «Хезболла». На виборах 6 травня «Вільний патріотичний рух» вступав у численні локальні союзи з іншими партіями, при чому не за релігійним принципом, а за клановим. У цьому, до речі, була головна «фішка» нової системи виборів. Новий закон змушував партії формувати незвичні союзи заради того, щоб пройти в парламент. Приклад політичної еквілібристики «Вільного патріотичного руху» яскраво віддзеркалює цей тренд.
Лідер «Вільного патріотичного руху», християнин-мароніт Джебран Бассіль
Наприклад, на півдні партія сформувала спільний список з головною сунітською партією «Аль-Мустакбаль». У долині Бекаа – традиційному оплоті шиїтських сил – «Вільний патріотичний рух» намагався сформувати альянс з колишнім спікером парламенту, шиїтом Хусейном Аль-Хусейні. Але під тиском «Хезболли», цей політик в останню мить зійшов з гонки. А от на півночі партнерами християн по списку стали ісламісти з партії «Джамаат Аль-Іслямійя», пов’язані з рухом «Брати-мусульмани».
Ідеологічна платформа партії «Вільний патріотичний рух» — націоналізм і лібералізм в економіці, а також прихильність світській формі правління. Це найбільша християнська політична сила, яка має підтримку не лише християн-католиків, але й православних, греко-католиків, вірмен і навіть друзів.
«Амаль». Одна з двох основних шиїтських політичних сил Лівану. Рух «Амаль» має найбільшу шиїтську фракцію у парламенті, яка налічує 13 депутатів, тоді як «Хезболла» має 12 місць.
Лідер партії та спікер парламенту Набіх Беррі є ветераном ліванської громадянської війни та багаторічним політиком, займаючи посади спікера п`ять разів поспіль. На виборах 6 травня рух «Амаль» сформував кілька списків з рухом «Хезболла» у більшості виборчих округах. У решті вони навіть спромоглися долучити до своїх списків і християнський «Вільний патріотичний рух» Мішеля Ауна. Саме це дозволило руху «Амаль» та їхнім союзникам з «Хезболли» отримати найбільше голосів на виборах.
Спікер ліванського парламенту, шиїт і колишній командир шиїтських збройних підрозділів «Амаль» Набіх Беррі
«Хезболла». Одна з двох основних шиїтських партій у Лівані. «Хезболла» є другою політичною фракцією у парламенті після руху «Амаль». Союз між двома політичними рухами став запорукою електорального успіху шиїтських політичних сил у Лівані. Останнім ударом, який приніс перемогу як руху «Амаль», так і «Хезболлі», став альянс з християнським «Вільним патріотичним рухом» у кількох ключових округах, включаючи Бейрут. На цих виборах «Хезболла» також висунула нових кандидатів, які ніколи раніше у політиці не брали участі.
Генеральний секретар руху «Хезболла» Хасан Насралла
«Аль-Мустакбаль». Це головний сунітський рух у Лівані. З арабської його назва перекладається як «Рух за майбутнє». Очолює партію прем’єр-міністр Лівану, про-саудівський політик Саад Харірі – син колишнього прем’єр-міністра Лівану Рафіка Харірі, убитого 2005 року. Партія, як і її лідер, тісно пов’язані з Саудівською Аравією. Вони є одними з основних критиків руху «Хезболла» та Ірану.
Втім, через нові правила виборів, це не завадило руху вступати в різноманітні альянси з іншими партіями, навіть попри політичні та релігійні розбіжності. На виборах 6 травня рух «Аль-Мустакбаль» зробив ставку на нові обличчя. 21 з 37 кандидатів, яких партія висунула на вибори на різних округах, вперше опинилися у політиці. Серед них були й відомі громадські активісти. У такий спосіб рух намагався завоювати більше голосів і прибрати з публічного простору різних токсичних політиків, а також старожилів, яких не сприймало суспільство. «Аль-Мустакбаль» втратив чимало позицій у політиці країни після низки соціально-політичних потрясінь. Більшість з них були пов’язані з діяльністю лідера руху – прем’єр-міністра Саада Харірі. Посилившись після вбивства його батька на хвилі підтримки з боку міжнародної спільноти, Саад Харірі, очолюючи політичний блок «Альянс 14 березня» на хвилі Кедрової революції 2005 року, добився виведення сирійських військ з Лівану після 29 років окупації. У 2009 році Харірі став прем’єр-міністром. Однак низка політичних скандалів, а також посилення внутрішньополітичної боротьби між християнсько-шиїтським альянсом і сунітами призвели до його відставки у 2011 році.
Лідер сунітського руху «Аль-Мустакбаль», прем’єр-міністр Лівану Саад Харірі
Саада Харірі вважають ставлеником Саудівської Аравії. Саме він є основним гравцем саудитів у Лівані в рамках регіональної війни з Іраном. Однак його вимушені альянси з «Хезболлою» та християнами в уряді зв`язують йому руки. Власне, саме колективна відставка з уряду міністрів від «Хезболли» призвела до падіння першого уряду Харірі у 2011 році. Крім того, політична криза наприкінці минулого року послабила зв’язок Харірі з Ер-Ріядом, а його репутація була підмочена цією подією, адже всі побачили, наскільки він є керованим з Саудівською Аравії. Це зіграло роль під час голосування 6 травня, коли рух «Аль-Мустакбаль» набрав менше голосів, аніж 2009 року. А сталося це тому, що рух не зміг сформувати спільний альянс на виборах з іншою партією-союзницею Саудівської Аравії – «Ліванськими силами» на чолі з Саміром Джаджаа. Після кількох тижнів переговорів обидва лідери не домовилися про формування спільного блоку на вибори. Джаджаа зіграв не останню роль у тому, щоб переконати саудівців змусити Харірі подати у відставку у листопаді 2017 року та розвалити уряд. Через це відносини між Джаджаа і Харірі суттєво погіршилися, адже сам прем’єр-міністр не хотів подавати у відставку.
«Ліванські сили». Основна анти-сирійська та анти-іранська християнська партія, яка виникла на базі християнських збройних загонів ополчення у роки громадянської війни, які воювали проти мусульман. У період сирійської окупації Лівану ця політична сила була заборонена. У 2005 році «Ліванські сили» були одними з найактивніших учасників Кедрової революції і входили до складу анти-сирійського «Альянсу 14 березня» разом з рухом «Аль-Мустакбаль» Саада Харірі.
«Ліванські сили» мають неоднозначну репутацію у Лівані. Саме ці збройні об`єднання у 1982 році вчинили страшну розправу над палестинськими мусульманами у таборах Сабра і Шатіла у західному Бейруті, в результаті якої загинули від 700 до 3,5 тисяч цивільних. Навіть коли всередині збройних загонів стався розкол, а у 1989 році вони перетворилися на партію, ця пляма на їхній репутації лишилася аж до сьогодні. Самір Джаджаа – лідер партії «Ліванські сили» — був одним з лідерів збройних загонів у часи громадянської війни і виступав за тісну військово-політичну співпрацю з Ізраїлем. Його єдиний шанс на перемогу у громадянській війні був втрачений, коли стався особистий конфлікт між Джаджаа та іншим християнським полководцем – генералом Мішелем Ауном.
Чимало з того, що трапилося 30 років тому, й досі тінню нависає над «Ліванськими силами» та самим Саміром Джаджаа. Так, у ході підготовки до виборів 6 травня він не зумів сформувати стійкого альянсу з Мішелем Ауном та його «Вільним патріотичним рухом», а також провалив спробу вступити в союз зі своїми нещодавнім другом – Саадом Харірі та його партією «Аль-Мустакбаль». Однак разом з Харірі, Самір Джаджаа лишається одним з основних союзників Саудівської Аравії та Ізраїлю серед ліванських християн.
Лідер християнської партії «Ліванські сили», колишній командир однойменних збройних загонів Самір Джаджаа
На виборах «Ліванські сили» зуміли зміцнити свої позиції, хоча особливого важелю впливу на уряд їм це не додало. Головною причиною їхнього успіху стала риторика Саміра Джаджаа, яка стоїть на принципах правого християнського націоналізму, мачизму та націонал-патріотизму. Джаджаа виступає за депортацію усіх сирійських біженців, стримування впливу Ірану та Сирії.
Прогресивна соціалістична партія. Основна друзька політична партія, одна з найстаріших у Лівані, заснована у 1949 році Камалем Джумблатом – тодішнім головою друзької ліванської громади та батьком чинного лідера Валіда Джумблата. Прогресивна соціалістична партія виступає як головна опозиційна сила до чинної політичної системи Лівану. Однак із часом їхня позиція пом’якшала, і зараз соціалісти-друзи намагаються утримувати їхні місця на своїх виборчих округах. Новий закон про вибори 2017 року мало що змінив, і друзи, як і раніше, виставили 10 кандидатів від своєї партії. Більшість із них отримали свої місця по квоті. Але цього разу, вперше в історії партії та Лівану, Валід Джумблат не брав участі у виборах. У лютому 2017 року він символічно передав свою куфію (головний убір в арабських країнах) сину Таймуру, засвідчивши, що тепер він є главою клану та лідером партії. У більшості виборчих округах Прогресивна соціалістична партія вступала в спільні списки з сунітським рухом «Аль-Мустакбаль», на якого останнім часом робить ставку.
Лідер Прогресивної соціалістичної партії, голова друзької громади Лівану Валід Джумблат
«Аль-Азм». Невелика політична партія мусульман-сунітів, очолювана колишнім прем’єр-міністром Наджибом Мікаті. На цих виборах вона зуміла взяти два місця у парламенті через перемогу на окрузі в місті Тріполі. Ключем до перемоги став союз з рухом «Аль-Мустакбаль» Саада Харірі.
«Катаїб». Християнська політична партія, одна з найстаріших у Лівані, заснована ще у 1936 році. Відома також як Християнська фалангістська партія. Вона зіграла ключову роль у громадянській війні в Лівані. Її озброєні угруповання фалангістів були основною ударною силою християн у війні проти палестинських бойовиків. Але по мірі зменшення інтенсивності боїв у війні та після завершення конфлікту у 1990 році партія втратила популярність та свої позиції у парламенті. З того часу вона не змогла відновити свою репутацію, хоча у 2005 році навіть брала участь у формуванні «Альянсу 14 березня» під час Кедрової революції.
Партія стоїть на позиціях націоналізму та християнської демократії. Її очолює Самі Жмайєль – онук засновника партії і голови клану Жмайєль – П`єра, а також син колишнього президента Лівану Аміна П`єра Жмайєля. Він та його партія виступають за нейтралітет щодо ізраїльсько-палестинського конфлікту, а також негативно ставляться до Сирії. Сам клан немало постраждав у роки війни. Старший брат лідера партії – П`єр Амін Жмайєль – був убитий невідомими у 2006 році. А його дядько – екс-президент Лівану Башир Жмайєль – загинув внаслідок теракту ще до вступу на посаду глави держави у 1982 році.
Лідер християнської фалангістської партії «Катаїб» Самі Жмайєль
На виборах 6 травня партія «Катаїб» здобула лише 3 місця, не зумівши підняти свій рейтинг серед християн-маронітів, які віддали перевагу їхнім конкурентам із менш токсичною репутацією та про-сирійською позицією – «Вільному патріотичному руху» на чолі з Мішелем Ауном.
«Марада». Ще одна християнська політична партія, створена на базі колишніх збройних загонів з однойменною назвою. У цієї партії так ж ситуація, як і у їхніх колег з руху «Катаїб». Їхня участь у громадянській війні погіршила їхню репутацію серед ліванських християн. Після війни їх затьмарили потужніші сили – «Вільний патріотичний рух» та «Хезболла». Партію «Марада» очолює Сулейман Франжьє-молодший – син екс-президента Лівану Сулеймана Франжьє у 1970-1976 роках. Клан Франжьє має негативну репутацію і через свої ймовірні зв’язки з кримінальним світом у Франції та Швейцарії. Партія «Марада» лишається союзною Сирії та Ірану. Особливо вороже ставиться до християнської партії «Ліванські сили», оскільки їхній лідер Самір Джаджаа у 1978 році командував загонами, які жорстоко вбили брата чинного лідера «Маради» — Тоні Франжьє і його родину.
Лідер християнської партії «Марада» Сулейман Франжьє-молодший
На виборах 6 травня партія набрала лише 3 місця, не зумівши піднятися на хвилі формування спільних списків.
Результат виборів: основні висновки
Спостерігаючи за виборчим процесом у Лівані, я зробив для себе кілька важливих висновків:
Основні ліванські лідери: спікер Набіх Беррі (ліворуч), президент Мішель Аун (по центру), прем’єр-міністр Саад Харірі (праворуч)
Масові анти-сирійські протести у Бейруті прихильників ісламістських течій
Вибори у Лівані: подальші сценарії у контексті геополітичної ситуації у регіоні
Нова влада в Лівані мало зміниться після виборів. Прем`єр-міністром залишиться Саад Харірі, оскільки іншої компромісною для усіх фігури політика-суніта в ході виборів не з`явилося. Крім того, послаблений внаслідок виборів Харірі, який до того ж втратив частину своїх контактів з Ер-Ріядом після провальної відставки у 2017 році – набагато бажаніший для його опонентів прем’єр, адже його легко контролювати, він прогнозований і є частиною системи. З високою імовірністю, спікером знову стане лідер шиїтського руху «Амаль» Набіх Беррі, або ж хтось з числа «Хезболли». Загалом, новий ліванський парламент стане більше про-сирійським, про-іранським та анти-ізраїльським. Однак перед ним стоятимуть кілька великих проблем, від вирішення яких залежатиме, що станеться з Ліваном до наступних виборів:
Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook, на страницу Илии Кусы в Facebook. Страница Украинского института будущего в Facebook, в Telegram, на Youtube