Уxвaлeння Вeрxoвнoю Рaдoю у пeршoму читaнні прoeкту Вибoрчoгo кoдeксу №3112-1 булo сприйнятe бaгaтьмa пoлітикaми тa грoмaдськими aктивістaми як пeрший пeрeмoжний крoк дo вибoрчoї рeфoрми. Гoлoвнoю цінністю цьoгo прoeкту Вибoрчoгo кoдeксу ввaжaють впрoвaджeння нa вибoрax прoпoрційнoї систeми з відкритими спискaми при обранні депутатів рад великих міст (від 90000 виборців), обласних рад та Верховної Ради України.
Прихильники та лобісти «відкритих списків» апелюють до міжнародних організацій. Дійсно, вони рекомендують замінити розрізнені виборчі закони, прийняті у різний час і далеко не повністю узгоджені між собою, єдиним кодексом та розглянути можливість впровадження на виборах до Верховної Ради пропорційної системи на основі відкритих списків в регіональних виборчих округах.
Однак, проблема полягає у тому, що існують десятки різновидів пропорційних систем з відкритими списками, і вибір того чи іншого з десятків цих варіантів – завдання українського Парламенту. Тож давайте спрогнозуємо, який результат може дати запровадження саме того варіанту пропорційної системи з відкритими списками, який запропоновано у проекті Виборчого кодексу № 3112-1.
Оскільки самі депутати, які внесли проект цього Виборчого кодексу, визнають, що він у багатьох аспектах застарів, то не вдаватимемось в аналіз конкретних виборчих процедур і розглянемо лише механізм відкритих списків на виборах до Верховної Ради. До речі, цей механізм однаковий як у «застарілому» проекті Виборчого Кодексу так і у проекті Закону «Про вибори народних депутатів України» №1068-2, внесеному народними депутатами Віктором Чумаком, Леонідом Ємцем та іншими, за який агітували ініціатори «Великої політичної реформи». Відрізняються запропоновані системи лише виборчим бар’єром: у проекті Кодексу він становить 4%, а у законопроекті 1068 – 3%.
Суть запропонованої системи та потенційні результати її застосування
Відповідно до пропонованих у проекті Кодексу норм, на з’їзді (зборах, конференції) партія висуває кандидатів та затверджує їх черговість у загальнодержавному виборчому списку. Також затверджується розподіл висунутих кандидатів по регіональних виборчих списках та їх черговість у них.
Проектом передбачено утворення 27 виборчих регіонів (Таблиця 1)
Для того щоб показати, як відбудеться розподіл мандатів всередині партії, ми застосуємо моделювання, використавши результати голосувань за партійні списки на позачергових виборів народних депутатів України 26 жовтня 2014р. Як показав минулий досвід моделювання Закону України «Про місцеві вибори», такий підхід дозволяє достатньо точно спрогнозувати можливі результати застосування запропонованої системи.
Відповідно до тих результатів 4% бар’єр (як у Виборчому кодексі) подолали б сім партій.
При цьому, за запропонованою у проекті Виборчого кодексу виборчою системою виборча квота становила б 28 780
Виборча квота [ціла частина]= [Кількість голосів, які отримали партії, що подолали бар’єр – 12 951 099] / [кількість місць у раді – в нашому випадку 450]
Наступний крок полягає у визначенні кількості мандатів, отриманих регіональними виборчими списками кандидатів від партій.
Для цього ми кількість голосів, отриманих кожною партією, яка подолала 4% виборчий бар’єр, поділимо на виборчу квоту, тобто 28780. Ціла частина отриманої частки становить кількість депутатських мандатів, що отримали кандидати у депутати, включені до відповідного регіонального виборчого списку від цієї партії. При цьому залишаються невикористані голоси виборців.
(натисніть на зображення таблиці, щоб переглянути її у повному вигляді)
Якщо підсумувати кількість розподілених між партіями в усіх регіонах мандатів та кількість невикористаних (нерозподілений) голосів у кожному регіоні, то ми отримаємо результати, відображені у таблиці нижче.
Тобто через регіональні списки партій, на черговість кандидатів у яких і впливають виборці своїм голосуванням, було розподілено 359 мандатів з 450. Решту, тобто 91 мандат, будуть розподіляти через загальнодержавні виборчі списки залежно від кількості невикористаних голосів за партію, яка залишилась після розподілу місць у парламенті у розрізі виборчих регіонів. Для цього ці невикористані голоси для кожної партії ділять на виборчу квоту. Партія отримує кількість мандатів, яка відповідає цілому числу від такого ділення. Якщо ж залишаються нерозподілені мандати, то по одному додатковому мандату отримують ті партії, які мають більші залишки голосів після ділення їхніх нерозподілених голосів на виборчу квоту.
Отже, фінальний розподіл мандатів виглядатиме наступним чином:
Як видно з Таблиці, чим менший відсоток голосів отримала партія, тим більша частка мандатів розподілятиметься не за регіональними, а за загальнодержавними виборчими списками. Черговість проходження до парламенту кандидатів у загальнодержавних списках визначатиметься не виборцями, а партією, тобто фактично – партійним керівництвом – якщо враховувати особливості внутрішньопартійної демократії в Україні.
Чи дійсно впливатимуть виборці на черговість розподілу мандатів між кандидатами у списках?
Прихильники запропонованої у законопроекті виборчої системи стверджують, що вона суттєво зменшуватиме вплив партійного керівництва на визначення черговості розподілу мандатів між кандидатами, включеними до виборчих списків. Навпаки, стверджують вони, – ця черговість визначатиметься виборцями. Чи відповідає таке твердження дійсності?
Перш за все, якщо ж зменшувати виборчий бар’єр до 2% чи 1%, як це пропонують деякі прихильники «оновлення влади», то як показувало моделювання, до Верховної Ради могли б потрапити політичні сили, які не матимуть жодного депутата від регіонального списку – всі мандати такі партії б отримали через загальнодержавний список, черговість розподілу мандатів у якому визначається партією, а не виборцями.
Мандати, отримані через загальнодержавний список називають ще компенсаційними, і якраз їх і можуть використати партії щоб провести «потрібних» їм людей (у тому числі спонсорів партій та партійних функціонерів), поставивши їх на відповідні вищі місця у виборчому списку.
Як видно з таблиці, прохідні партії, майже гарантовано можуть резервувати 9 місць для «потрібних» кандидатів у загальнодержавному виборчому списку.
По-друге, проектом Виборчого кодексу передбачено докорінну зміну форми виборчого бюлетеня та порядку голосування. Згідно з пропонованими нормами, для результативного голосування, виборець повинен обов’язково вписати порядковий номер регіонального партійного списку, який він підтримує, та, за бажанням – порядковий номер кандидата у цьому списку, якщо виборець підтримує конкретного кандидата у цьому списку. Такий механізм може спричинити певні технологічні проблеми: необхідність встановлення у кабінах для голосування інформаційних стендів з офіційними списками кандидатів від партій у виборчому регіоні, необхідність внесення до таких списків змін за допомогою штампа «Вибув», ризики викрадення чи пошкодження таких списків, використання при їх виготовленні дрібних шрифтів, які виборцям буде складно розпізнати, тощо. Також підвищуються ризики неправильного заповнення бюлетеня – наприклад, вписування до нього лише порядкового номера кандидата без номера партійного списку, що робить його недійсним. Необов’язковість вписування порядкового номера кандидата провокує партії у своїй агітації закликати виборців вписувати лише порядковий номер партії, що б зменшити їх вплив на черговість отримання мандатів. І якщо так випадково трапиться, що виборці впишуть до бюлетенів лише номери партійних списків, то мандати між кандидатами у регіональному списку розподілятимуться відповідно до місць, затверджених партією – результат буде як у системі із закритими списками.
Окрім того за проектом Виборчого кодексу кандидати не матимуть права утворювати власні виборчі фонди і, відповідно, фінансувати свою передвиборну агітацію, таке право є лише у партій. Відповідно агітувати вони будуть щоб виборці вписували лише номери партій, або кандидатів, які вигідні керівництву. Також можлива ситуація, коли «піарити» будуть кандидатів, які будуть виконувати роль «локомотивів» – за рахунок власного позитивного рейтингу витягувати весь регіональний список, даючи можливість отримати і мандати менш «привабливим» кандидатам. Так нині і працює система з закритими списками, коли виборці фактично голосують за лідера (лідерів) списку, а до Верховної Ради потрапляють і ті, про кого виборці нічого не чули.
Тож система, де під парасолькою загальнодержавного закритого виборчого списку, знаходяться регіональні «відкриті», робота по кандидатах в яких може вестись як і по закритих, з якісно іншою формою бюлетеня та порядком його заповнення, неможливістю утворення власних виборчих фондів кандидатами, з ймовірним зниження виборчого бар’єру в ході доопрацювання проекту Виборчого кодексу, може створити умови, коли до Верховної Ради потраплять партії, на черговість отримання мандатів якої виборці де-факто не впливали. І перелік депутатів від таких партій, був би таким же, як і при виборах з закритими списками.
Чи зупинить політичну корупцію і торгівлю місцями у списках запропонована система?
Наступною тезою прихильників запропонованої системи є те, що вона, мовляв, покладе край політичній корупції та підкупу виборців. Стверджується, наприклад, що при впровадженні нової системи підкуп виборців зникне «як роса на сонці», та «стане нерентабельним через розміри регіональних округів».
На підтримку тези наводиться декілька аргументів:
- вибори проводяться у великих округах, які буде важче «купити»;
- для визначення кількості місць, які отримає кожна партія, використовуватиметься загальнодержавне квота, і яку буде складно прорахувати до дня голосування;
- на черговість розподілу мандатів у списках впливатимуть виборці, а не партійні «вожді».
Знову ж таки – всі ці аргументи – лише припущення, які можна досить легко спростувати. Відзначимо, що у загальноукраїнському масштабі дійсно складніше впливати на результати виборів за рахунок підкупу виборців та зловживання адміністративним ресурсом. Проте запропонована система – це не лише голосування за партійні бренди, а й за конкретних кандидатів у відповідних регіональних списках. Також виборчі регіони значно менші від загальнодержавного , і кандидат від прохідної партії, щоб отримати мандат, може набрати необхідну кількість голосів (для гарантованого – не менше виборчої квоти) лише на частині території свого регіону.
А потенційну виборчу квоту на виборах відносно легко спрогнозувати провівши загальнонаціональне соціологічне опитування щодо явки виборців та їх уподобань (скільки отримають прохідні партії) у день голосування. Відповідно, визначивши приблизну величину майбутньої виборчої квоти та обравши «зручну» партію (партію, яка має шанси на подолання виборчого бар’єру), недобросовісному кандидату та його команді достатньо «простимулювати» виборців для того, щоб вони віддали заплановану кількість голосів. Не виключає запропонована система і того, що кандидати від однієї або різних партій, прорахувавши виборчу квоту, поділять між собою виборчий регіон і сфокусують агітаційну та мобілізаційну діяльність в тих його частинах, де рівень їх підтримки вже є достатнім або має значний потенціал для зростання. А «нарізка» виборчих регіонів дозволяє чинним депутатам-мажоритарникам (за винятком 3-х) проводити відповідну роботу в тих самих округах, в яких вони обирались раніше. На останніх чергових виборах до Верховної Ради 2014 року 71 мажоритарник набрав у своєму окрузі більше голосів, ніж виборча квота у наведеному вище моделюванні.
Крім того, при задіянні політичної корупції ця система є навіть більш вразливою, ніж існуюча змішана (точніше – паралельна) система, за якою обрана діюча Верховна Рада. За існуючої системи кандидат-мажоритарник забезпечує собі перемогу шляхом отримання відповідної кількості голосів, використавши всі методи, які дозволяють його моральні принципи та ресурси. А непопулярний кандидат-списочник зможе придбати прохідне місце у списку. За запропонованої системи кандидату потрібно:
домовитись з партійним керівництвом про те, щоб його було включено на відповідне місце у загальнодержавному списку;
домовитись з партійним керівництвом про висування у «зручному» виборчому регіоні, де він матиме певні шанси на обрання;
створити схему роботи на території виборчого регіону, яка дозволить отримати необхідну кількість голосів.
Тож враховуючи існуючий рівень політичної культури та фактичну відсутність покарань за виборчі злочини, запропонована система може не послабити, а, навпаки, посилити політичну корупцію.
Традиційно вважається, що пропорційні системи, забезпечуючи частку представництва тих чи інших партій відповідно до рівня їх підтримки виборцями у день голосування, стимулюють розвиток партійної системи. Чи є справедливою ця теза для пропорційної системи з відкритими списками у запропонованому варіанті?
Насправді, можливість голосування й за конкретних кандидатів у списку дозволяє партіям втілювати різні сценарії виборчих кампаній – акцентуючи агітацію на партійному бренді чи на певних кандидатах.
Випадки, коли за основу береться «розкрутка» партійного бренду, ми описували раніше. Такий сценарій може дати результат, як і при закритих списках. І відповідно, стимулювати розвиток партійної системи це не буде.
А от непопулярним партіям, рейтинги підтримки яких перебувають у межах статистичної похибки, для подолання загальнодержавного виборчого бар’єру потрібно залучити до своїх виборчих списків відомих регіональних лідерів, зірок шоу-бізнесу та бізнесменів, і сконцентрувати агітаційну кампанію на «розкрутку» цих осіб у відповідних виборчих регіонах. При такому сценарію, є ймовірність, коли партія, якій довіряють 1-2% виборців, Читать далее →
